Усі звикли до того, що кишкова непрохідність у собаки дорівнює операції. Полосній чи ендоскопічній, але операції. Проте, часом в цьому правилі зустрічаються виключення – адже ветеринарний хірург – це не завжди той лікар, якому “аби щось відрізати”
Його, чарівне коргі-створіння, потрапив у Фауна-сервіс з усіма ознаками кишкової непрохідності: блювота впродовж трьох днів, відсутність стулу.
Собаці провели рентгенологічне дослідження. Спочатку просте, далі – з барієм. Кишкову непрохідність підтвердили – товстий кишківник собаки був забитий. На знімках можна було розрізнити щільну масу, в якій своїми гострими краями виділялися уламки кісток. Власники пригадали, що не так давно Його ласував кісткою. Чим пес ласував до чи після – історія скромно замовчує.
Отже, причина, чому пес не може покакати та чого здригається від болю, якщо доторкнутися до животика, красувалась на всіх рентген-знімках. Залишилось вирішити, як цієї причини позбутися найменш травматичним для собаки методом.
Ендоскопічно цю щільну кістково-калову масу дістати було неможливо – завеликий ризик ушкодження ніжних слизових кишки гострими уламками. Полосну операцію залишили на край випадок – не хотілося завдавати собаці великої травми, яка б безсумнівно виникла внаслідок полосного оперативного втручання. Вирішили спробувати найменш травматичний у цій ситуації спосіб – клізмування.
Клізмування проводили у кілька етапів, попередньо провівши седацію Його. Частково вимиванням, частково механічним способом кишківник звільнили. “Скарби”, що їх ховав пес, були дуже різноманітними: насіння, шерсть, уламки кісток, трава. Всі вони були надійно закріплені затверділими каловими масами.
Після очистки кишківника Його полегшено зітхнув – і негараздів позбувся, і непотрібних дірок у ньому не наробили. Тож, можна спокійно повалятися у боксі, поки не заберуть додому).